Мистецтво в усі часи було невід’ємною складовою існування суспільства. Від магічних обрядів неоліту, тисячолітнього досвіду оздоблення культових споруд до здобутків новітньої доби воно супроводжувало людство на всіх етапах його історії, вибудовуючи наочну формулу систем вірувань, етики, філософії, являючи собою образ світової гармонії. І хоч не раз на зламі епох мистецтво потерпало від криз, дрібнішало, міліло, було, здавалося, на межі зникнення, в той самий час у його надрах визрівали сили, здатні оновити його потенціал. Як реакція на декадентські течії кінця ХІХ–початку ХХ ст., потреба у свіжості, ясності форми, конструктивності побудови твору викликала до життя появу революційних форм мистецтва 1910–1920 рр., означених іменами Малевича, Кандинського, Татліна, Єрмилова, Бойчука, Бурлюка, Богомазова. Авангардний рух 1920-х років запропонував нові філософські та естетичні ідеї, відкрив нове бачення світу, сформулював нові мистецькі завдання, дав поштовх розвиткові модерного мистецтва в цілому світі. Та на теренах Радянського Союзу він проіснував недовго, знищений радянською репресивною машиною. Натомість запанував нав’язаний згори так званий «метод соціалістичного реалізму», ідеологічні постулати якого нищили естетичні та моральні засади мистецтва, зводили призначення митця до ролі виконавця замовлень партійної еліти. Позбавляючи суспільство естетичних критеріїв, панівна ідеологія руйнувала грунтовні підвалини життя, формувала тип «радянської людини» з обмеженими запитами і мінімальними потребами. Ідеологічний диктат, який заперечував саму можливість існування творчої думки, призупинив розвиток мистецтва в радянській імперії на довгі роки, на цілі десятиліття виключив його з контексту світового мистецтва.
Необхідність оновлення першою відчула в 60-х роках ХХ століття активна творча молодь мистецьких центрів – Москви, Ленінграда, Києва, Одеси, Львова. Якоюсь мірою інтуїтивно, якоюсь – свідомо, молоді художники стали на шлях відродження втрачених цінностей. В Одесі це означилось у 60-х роках появою невеликого гурту молодих митців, які протиставили офіціозу своє бачення мистецтва і призначення художника. Їх творча і виставкова діяльність спершу була обмежена стінами власних помешкань. Але вже на початку 70-х років, у розширеному колі однодумців, вони привернули до себе увагу громадськості серією неофіційних «квартирних» виставок. Тут необхідно назвати імена тих митців, котрі починали цей рух, ініціювали його, були його душею чи активним співучасником і пронесли ідеї «семидесятництва» через роки. Це О. Ануфрієв, В. Стрельніков, В. Басанець, В. Маринюк, Ю. Єгоров, В. Цюпко, Л. Ястреб, В. Хрущ, С. Сичов, Р. Макоєв, Є. Рахманін, О. Стовбур, М. Степанов, О. Волошинов, І. Божко та інші. Частина з цих художників – В. Стрельніков, О. Ануфрієв, В. Маринюк, В. Басанець, Л. Ястреб, В. Цюпко – стали учасниками «квартирних» виставок у Москві. На відміну від домінуючих у середовищі митців столичних центрів рефлексій на мистецтво «соцреалізму» та на тогочасні політичні реалії, одеським художникам були близькі проблеми сучасного європейського мистецтва, орієнтованого передусім на вирішення естетичних завдань. Виданий у 1979 р. у Мюнхені каталог «Сучасне мистецтво з України. Мюнхен–Лондон–Нью-Йорк–Париж» уперше знайомив шанувальників мистецтва з творчістю модерністів Одеси. «Квартирні виставки» стали знаковими в історії одеського «нонконформізму»; особливого значення набула постійно діюча виставкова експозиція у квартирі молодого музиканта і майбутнього колекціонера модерного живопису Володимира Асрієва. З 1975 по 1979 рік, до вимушеного від’їзду В. Асрієва з країни, вона була гостинно відкрита для художників і глядачів.
У середині 60-х років частина молодих художників Одеси продовжила освіту у вищих художніх навчальних закладах Москви і Ленінграда. Це співпало в часі з недовгим періодом «хрущовської відлиги», характерним для якого була більша відкритість інформації. Атмосфера ейфорії, що панувала у студентському середовищі, відкривала шлях до ентузіастичного засвоєння культурних скарбів музеїв, бібліотек і книгарень столичних міст радянської імперії. Виставки живопису майстрів Заходу і Сходу, що відбувалися тоді, велика кількість літератури і періодичних видань, лекції відомих західних митців визначали обличчя того часу. Розширення інформаційного поля дало змогу долучитися до широкого потоку світового мистецтва. Справжнім відкриттям стало мистецтво Індії, Японії, Китаю, Африки, епохи неоліту, античності, середньовіччя, ренесансу. Новітні досягнення в мистецтві усвідомлювались як частина загального процесу. Визначились базові закономірності мистецтва, можливості його могутнього впливу на свідомість людини. Формувався погляд на мистецтво як на носія духовних цінностей людства. Це відкривало для художника нові перспективи і давало усвідомлення своєї відповідальності перед суспільством. То був інформаційний прорив, наслідки якого були згодом реалізовані у творах модерного мистецтва. Але на початку 70-х років для творів, що не вкладалися у вузькі рамки «соцреалізму», не знаходилось місця на офіційних виставках. «Квартирні» виставки стали чи не єдиною можливістю спілкування несанкціанованої творчості з глядачем, альтернативою керованому мистецтву.
Можливість творчої реалізації відкривалася для молодих митців у сфері монументально-декоративного мистецтва, де вимоги синтезу живопису і архітектури дозволяли художнику відійти від усталених догм соцреалізму. Першими зразками високопрофесійного мистецтва у сфері монументального живопису в кінці 60-х в Одесі стали твори Ю. Єгорова, О. Ацманчука, В. Стрельнікова, О. Ануфрієва, М. Морозова. Із розширенням кола професійних монументалістів – випускників художніх вищих навчальних закладів – діяльність у цій сфері широко розгорнулась, втягуючи у свою орбіту талановитих живописців і скульпторів. У системі художнього фонду був створений цех монументально-декоративного живопису, а згодом – секція монументалістів у спілці художників. Художня рада, до складу якої увійшли авторитетні майстри старшого покоління – О. Ацманчук, Ю. Єгоров, В. Токарєв, фахові монументалісти – М. Морозов, В. Цюпко, архітектори – М. Юн, М. Ярмаш, живописець В. Басанець, своєю принциповою позицією сприяла дотриманню високого професійного і художнього рівня виконуваних робіт. Розквіт монументального мистецтва в Одесі припадає на 70–80-ті роки ХХ ст. На той час у цій галузі плідно працюють: Ю. Єгоров, М. Морозов, В. Цюпко, А. Шопін, В. Маринюк, Л. Ястреб, С. Сичов, М. Степанов, В. Мацкевич, С. Юсім, В. Басанець, О. Стовбур, С. Савченко, В. Сад, В. Бухтіяров, В. Павлов, В. Ігнатьєв, В. Буланий, В. Капітонов та інші. Творчість одеських монументалістів розвивалася під впливом народної естетики. Суспільно-громадське спрямування монументального мистецтва ставило перед ним завдання доступності сприйняття, утвердження етичних ідеалів. Відбувалось взаємозбагачення методів і форм станкового і монументального мистецтва. Повною мірою використовувались виражальні можливості кольору, ритму, лінії, площини.
Монументалістами Одеси було створено ряд високохудожніх творів на значущих об’єктах міста, області та інших центрів України. Досягнення одеської школи монументального мистецтва були високо оцінені на Всеукраїнському форумі монументалістів у Харкові у 1988 р.
Монументальний живопис став для модерністів Одеси потужним імпульсом творчих звершень, неоцінимою лабораторією засобів і форм модерного мистецтва, першою відвойованою в офіціозу територією.
1990–2000 роки відкривають нову сторінку в творчому житті модерністів Одеси. Здобуття Україною державної незалежності, небувалий підйом патріотичного духу викликали в мистецькому і культурному середовищі активізацію творчих сил, організаційних процесів. 1990-ті роки – це період, коли Україна починає презентувати своє мистецтво у світі, приймати у себе твори світового мистецтва, коли розпочинаються масштабні мистецькі проекти, виникають нові друковані видання, створюються творчі угруповання, провадиться ціла серія знакових виставок. У 1993 р. постає Національна організація митців (НАМ), того ж року в Одесі формується творче об’єднання «Човен», а в 1998 р. – творче об’єднання «Мамай». Аналогічні угруповання виникають у Києві, Львові, інших містах України. Відбувається децентралізація культурного життя: різні міста України започатковують у себе артфестивалі, бієнале і триєнале, і хоч не всім із них судилося довге життя, та вони сколихнули свідомість нації. Модерністи Одеси активно включились у цей творчий процес, виступали учасниками виставок, членами журі (бієнале «Імпреза», 1989, 1991, 1993, Івано-Франківськ, члени журі – В. Цюпко, В. Маринюк, М. Степанов, О.  Стовбур; бієнале «Пан-Україна-95», 1995, Дніпропетровськ, член журі – В. Цюпко; триєнале «АРТ-АКТ», 2012, Чернівці, член журі – С. Савченко) та отримували запрошення від кураторів для участі в престижних всеукраїнських та зарубіжних виставках. Серед цих виставок: «Українсько-французькі зустрічі», 1994, Київ–Хуст; бієнале «Високий замок», Львів; «Український живопис ХХ століття», 1990, Київ; «Три покоління українського живопису», 1990, Київ; «Українське малярство» 60–80 рр., «Совіарт», 1990, Київ–Оденсе (Данія); «Арт-клуб-96», 1996, Хмельницький; «Art d`Ucraїna», 1995, d`Alcoi, Spain; «Видатні мисткині України ‘98», Київ; «І бієнале ненаративного живопису», 1998, Київ; «Міжнародна бієнале сучасної графіки», 2001, 2003, Новосибірськ (Росія); «Всеукраїська триєнале живопису», 2001, 2007, 2010, Київ; «Україна від Трипілля до сьогодення», 2006, 2008, 2010, Київ; «ART-AKT, триєнале абстрактного живопису», 2010, Чернівці та. ін.
Подальше шліфування стилю, зріла майстерність притаманні творчості одеських митців на рубежі століть. Постійний творчий пошук спричиняє появу нових ідей і нових форм. Віддають данину камерній скульптурі В. Маринюк і В. Басанець. М. Степанов створює поліхромну скульптуру. С. Савченко вдається до розпису природних об’єктів. В. Сад експериментує з металом. У 90-ті роки відчутно виокремилась та укріпилась у творчості одеських митців течія нефігуративного живопису. Каталог «Мистецтво України ХХ століття» (1998, Київ) поряд з ретроспективою абстрактних творів Л. Ястреб, В. Маринюка, В. Стрельнікова, Р. Макоєва (70-ті роки), вміщує репродукції творів групи абстракціоністів 90-х – це В. Цюпко, О. Стовбур, В. Сад, С. Юсім, С. Савченко, які на той час взяли участь в І бієнале ненаративного мистецтва (1998, Київ, Український дім). До нефігуративу звертаються й інші митці – О. Волошинов, В. Маринюк, В. Філіпенко, В. Басанець, В. Гончаров, В. Ігнатьєв, І. Божко.
Розвинена виставкова діяльність характерна для творчості більшості названих митців на протязі двох десятиліть на рубежі ХХІ століття. Серед виставок, які стали яскравими подіями в мистецькому житті Одеси 1990–2000-х років, слід назвати: пересувну виставку групи модерністів по містах Західної України (Львів–Хмельницький–Чернівці–Тернопіль), організовану за ініціативою кінорежисера Ю. Чорного, 1990; виставку «4В» (В. Басанець, В. Маринюк, В. Стрельніков, В. Цюпко), 1997, Одеса; виставку «Media» в рамках проекту «Культурний герой» (В. Маринюк, В. Сад, М. Степанов, В. Цюпко, І. Цюпка, С. Юсім), 2002, Одеса; виставку «Одеська школа сьогодні» (О. Ануфрієв, В. Басанець, Ю. Єгоров, В. Маринюк, С. Савченко, М. Степанов, В. Стрельніков, В. Цюпко, В. Хрущ, Л. Ястреб), 2004, Одеса; виставку «Світло півдня», 2003, Одеса, (В. Басанець, В. Маринюк, С. Савченко, В. Сад, О. Стовбур, В. Стрельніков, В. Цюпко, С. Юсім); численні виставкові проекти групи «Мамай» (В. Басанець, І. Божко, В. Маринюк, С. Савченко, В. Сад, М. Степанов, О. Стовбур, В. Стрельніков, В. Цюпко); серію персональних виставок художників групи «Мамай» у галереї NT-art, персональні виставки митців і т.д.
На ці ж часи припадає участь модерністів Одеси у виставках в Україні та за її межами: в Німеччині, Франції, Іспанії, Англії, Данії, США, Японії, Росії, Польщі тощо. В наведеному нижче переліку – всеукраїнські, зарубіжні та міські виставки, в яких у різний час і у різному складі брали участь названі художники.
Значущими подіями в культурному житті міста стали заснування Музею сучасного мистецтва Одеси та художньої галереї NT-art Gallery, провадженої галеристом і колекціонером А. Димчуком.
Згадуємо з вдячністю імена митців старшого покоління і наших ровесників, що творили неповторну художню атмосферу цих років: Володимира Синицького, Олега Соколова, Олександра Ацманчука, Вячеслава Токарева, Ореста Слєшинського, Адольфа Лозу, Люсьєна Межберга, Едуарда Павлова, Валентина Мацкевича, Юрія Шуревича, Вапентина Алтанця, Олександра Дмитрієва. Харизматична постать Юрія Єгорова є особливою для мистецького середовища Одеси. Вплив його особистості позначився на цілій генерації митців завдяки силі, образності, високому мистецькому рівню його творів та безкомпромісній життєвій позиції.
Важливо наголосити на тому, що мистецька позиція модерністів Одеси на всіх етапах творчого шляху, від перших мистецьких проявів 60–70-х років і донині, міцно утримана на грунті життєстверджуючого гуманізму. Це убезпечило їх творчість як від політичної заангажованості соцарту, так і від крайнього індивідуалізму деяких напрямків сучасного мистецтва. Таким чином, розпочавшись у кінці 60-х років ХХ століття у вузькому колі молодих митців, відданих ідеалам творчого пошуку, активною громадянською позицією учасників неофіційних «квартирних» виставок 70-х, завоюванням авторитету в мистецьких і культурних колах творами монументально-декоративного живопису та, з початку 90-х років і до сьогоднішнього дня, участю в масштабних всеукраїнських і зарубіжних акціях і виставках, творчість модерністів Одеси стала помітним і впливовим явищем у мистецькому житті України, зробивши вагомий внесок у становлення і розвиток українського нефігуративного мистецтва і українського постмодернізму.